Батько прагнув, щоб Василь здобув гарну освіту, вівчився на «дохторя». Мати плакала, й не хотіла віддавати сина у науку. «Ліпше був би не знав науки», – каже згодом Стефаник, наче підтверджуючи біблійні слова про те, що «велике знання примножує скорботу». Малим його віддали до Снятинської міської школи, а потім до Коломийської гімназії.
Там його ніжне вразливе дитяче серце зазнало першої великої кривди. Як із боку дорослих, так і однолітків. З нього – «мужицького сина» – сміялися, всіляко принижували, били, а він «рвався, і падав у болото із знесилля, і не уступав…». Там уперше з відчаю хотів накласти на себе руки.
«Я пішов від мами у білесенькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. …і кров моя діточа з серця капала…» По приїзді в місто, поки не знайшли житла, хлопчика прилаштували ночувати кілька діб у місцевому будинку розпусти… Звісно, не в самих «номерах», але поблизу. І Василько почувався так, про що вже дорослим напише: «А спав я у наймліній хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою. Листочок білої берези на сміттю».
Тут зав’язалася дружба В. Стефаника з Л. Мартовичем. За українську громадсько-політичну діяльність їх обох у 1890 р. виключили з гімназії. В. Стефаник переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Того ж року він вступив на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р.
Потім було дорослішання, навчання в Ягеллонському (Краківському) університеті . Попри батькову волю, лікарем не став, але знайшов багатьох добрих друзів і відкриває світ красного письменства.
